Aeon: Як англійська стала єдиною мовою науки
Хоч трохи знаючи англійську, ви можете поспілкуватися з науковцем. Можливо, не про деталі його досліджень, але принаймні ви розмовлятимете спільною мовою. Комунікація у природничих науках — фізиці, хімії, біології, геології — майже завжди проходить англійською. Нею ведуться всі друковані видання, проводяться всі конференції і Skype-наради, пишуться всі електронні листи. У цьому можна пересвідчитися, прогулявшись коридорами будь-якої наукової установи в Куала-Лумпурі, Монтевідео чи Хайфі. Сучасна наука англомовна.
Що більш суттєво, сучасна наука моноглотична, тобто одномовна: всі використовують англійську і майже не вживають інші мови. Сто років тому більшість науковців Заходу принаймні трохи володіли англійською, але також вміли читати, писати і розмовляти французькою та німецькою; деколи й іншими “дрібнішими” мовами, як-от російською, яка була новою серед мов науки, чи італійською, що вже відживала своє.
Поліглотична природа науки в минулому може видаватися дивною. Хіба не очевидно, що ефективніше використовувати лише одну мову? Скільки часу ми витратимо на вивчення трьох мов, щоб синтезувати похідні бензолу! Якщо всі розмовляють однією мовою, виникатиме менше спричинених перекладом розбіжностей (наприклад, суперечок щодо першості винаходів, коли результати з’являються різними мовами) і можна буде витрачати менше ресурсів на вивчення мов. З цієї точки зору, сучасна наука досягла таких дивовижних висот саме тому, що ми сфокусувалися на Науці і відкинули поверхневі речі на кшталт мови.
Цю думку набагато простіше підтримувати, якщо ви розмовляєте англійською з дитинства — однак для більшості сучасних науковців вона не є рідною. Якщо брати до уваги витрачений ними на вивчення мови час, то домінування англійської не є більш ефективним, ніж багатомовна наука — воно просто по-іншому неефективне. Зараз все одно багато ресурсів витрачається на вивчення мови і переклад — просто не у Великій Британії, Австралії та Сполучених Штатах. Випуклість під килимом не розгладилася, а лише перемістилася.
Утім, сучасні науковці перебувають у повністю англомовному середовищі і стрімкий розвиток науки затьмарює інституційну пам’ять. Хіба наука не завжди була такою? Ні, не була — але лише найстаріші вчені пригадують, як все було насправді. Зазвичай вважається, що англомовна наука замінила одномовну німецьку науку, перед якою ішла французька, а ще раніше латинська — і так до зародження західної науки, коли нібито домінувала давньогрецька. Наукова історія постає неперервним ланцюжком різних панівних мов. У цьому є якийсь поверховий сенс, але це ніколи не було правдою.
Якщо окреслити ситуацію дуже широкими мазками, то в західній науці було два лінгвістичні режими: поліглотичний і моноглотичний. Останній доволі новий: він почав з’являтися у 1920-х роках, а повністю замінив собою старий багатомовний режим лише в 70-х. Наука розмовляє англійською, однак ще живе перше покоління, яке виростало в цій одномовній системі. Щоб осягнути важливість змін, нам слід оглянутися назад.
У 15-му столітті в Західній Європі природнича філософія та природнича історія — дві дисципліни, які до 19-го століття сформували сучасну “науку” — були повністю багатомовними. Так було навіть попри те, що мовою навчання у періоди Високого Середньовіччя та Відродження була латинська.
Цей незвичний статус латини не суперечить поліглотичній системі; навпаки він підтверджує її. Як знав кожен пристойний схоласт Пізнього Середньовіччя чи гуманіст Відродження, природнича філософія латинською мовою мала багату історію аж до славних днів Стародавнього Риму. (Вагомі роботи з цієї ділянки науки створили Цицерон і Сенека). Але ці самі схоласти і гуманісти також знали, що панівною мовою науки в античності аж до остаточного падіння Риму була не латина, а елліністична грецька. Вони знали, що в попередні століття більше праць із природничої філософії з’являлося арабською, аніж будь-якою іншою класичною мовою. Переклад робіт із класичної природничої філософії з арабської на латину допомагав відродженню західної науки. Вчені знали, що навчання було багатомовним.
Таким було і життя. Окрім рідкісних диваків із занадто старанними батьками (одним з яких був Монтень), ні для кого латина не була рідною мовою і мало хто розмовляв нею усно. Вона призначалася для писемної науки, але всі, хто нею послуговувалися — наприклад Еразм Роттердамський — використовували її поряд з іншими мовами, якими вони спілкувалися із слугами, членами сім’ї та покровителями. Латина була з’єднувальною мовою, вона слугувала мостом між мовними спільнотами і вважалася більш-менш нейтральною. Звичайно, її використовували тільки вищі соціальні стани, бо був потрібен певний рівень освіти — але її вживання не залежало від релігійних та політичних відмінностей. Її часто застосовували протестанти (нерідко більш вишукано, ніж католики) і навіть науковці в православній Росії з 18-го століття, коли була заснована Петербурзька академія наук.
Що більш важливо, латина не була рідною мовою жодної конкретної нації, тому всі європейські та арабські вчені могли вживати її рівноцінно, у неї не було “власника”. Саме тому латинська мова стала загальною мовою для спілкування між науковцями. Але кожен з них володів кількома мовами і використовував найбільш прийнятну для кожної конкретної аудиторії. Пишучи до закордонних хіміків, шведи використовували латину; спілкуючись із гірничими інженерами, вони вибирали шведську.
Ця система почала руйнуватися в 17 столітті під час наукової революції. Галілео Галілей опублікував у 1610 році результати відкриття супутників Юпітера у своїй латиномовній “Sidereus Nuncius”, але його пізніші найважливіші праці були написані італійською. Він змінив мову, бажаючи заручитися покровительством і підтримкою більш місцевої аудиторії. Ньютонівська “Principia” (1687) вийшла латинською, але вже “Opticks” він випустив у 1704 році англійською (перекладена на латину в 1706).
Вчені по всій Європі почали використовувати кілька мов, тому процвітали переклади на латину і французьку. До кінця 18-го століття праці з хімії, фізики, фізіології та ботаніки з’являлися в основному англійською, французькою і німецькою мовами, але також італійською, голландською, шведською, данською та іншими. До першої третини 19-го століття численна освічена еліта все ще вибирала латину. (Принаймні у 1810-х німецький математик Карл Фрідріх Гаус вів наукові нотатки тією ж мовою, яку використовував для своїх Юлій Цезар). Сучасна наука органічно зародилася із набору багатьох мов Відродження.
Занепокоєння щодо ефективності як беззаперечного блага, які супроводжували європейську індустріалізацію 19-го століття, почали змінювати багатовікову поліглотичну систему. Багатомовність вважалася марнотратством; витратьте весь свій час на вивчення мов, щоб ознайомлюватися з новинками природничої філософії — і ви не встигнете зробити власних досліджень. Близько 1850 року наукові мови скоротилися до англійської, французької та німецької, кожна з яких використовувалася приблизно порівну (хоча кожна наука мала свої особливості: наприклад, до кінця століття німецька мова була ключовою в хімії).
Поряд із процвітанням індустріалізації у Європі панував модерний націоналізм. Поети й інтелектуали по всьому континенту розвивали і вдосконалювали свої рідні мови, щоб ті могли стати носіями модерності 19-го століття. Перед цими хранителями мов стояв значний виклик — адаптувати мови селянства до вимог високої літератури і природничих наук. Історія мистецтв широко відома: сучасні угорська, чеська, італійська, єврейська, польська та інші літератури розквітали в другій половині століття. Однак — через занепокоєння про ефективність — в природничих науках це вавилонське різноманіття мов майже не розвинулося. Лише російській мові вдалося пробитися і стати важливою (хоч і набагато меншою за масштабом) мовою наукових робіт. Прибічники “дрібних мов” незмінно скаржилися на цю нерівноправність, тоді як носії трьох великих мов нарікали на необхідність вчити інші дві.
Звичайно, три мови були важким тягарем. Було багато прихильників однієї наукової мови, котрі посилалися на універсальність і нейтральність латини в попередніх століттях. Вони закликали перейти на есперанто. Прибічники цієї мови наводили переконливі аргументи, такі самі, які сьогодні наводять на підтримку англійської. На бік есперанто стали навіть деякі імениті науковці — наприклад, лауреат Нобелівської премії з хімії 1909 року Вільгельм Оствальд та данський лінгвіст Отто Єсперсен. Але їх незабаром стали вважати утопічними мрійниками, їхній ентузіазм змістився у бік ще більш радикальних проектів штучних мов. Тоді всім було очевидно, що наука може бути лише багатомовною.
Щось безсумнівно змінилося. Сьогодні ми живемо в омріяному есперантистами світі, але універсальною мовою природничих наук є англійська — мова, яка є рідною для деяких дуже впливових держав, і тому не може вважатися цілком нейтральною. Що сталося із поліглотичною системою науки? Вона зламалася. Якщо точніше, її зламали. Коли влітку 1914 року між Центральними державами (ключовими були Німеччина та Австро-Угорщина) і Антантою (Британія, Франція і Росія) розгорнулася Велика війна, однією з перших жертв стала ідея благотворного інтернаціоналізму. Німецькі науковці приєдналися до інших інтелектуалів у звеличенні воєнних цілей своєї країни. Французькі і британські науковці не забули цього.
Після війни Міжнародна рада науки, сформована під егідою переможної Антанти — до якої тепер входили США, але не входила охоплена більшовицькою революцією Росія — оголосила бойкот науковцям із Центральних держав. Науковці із переможених німецькомовних держав опинилися поза створеними на початку 20-х років новими міжнародними науковими установами. Це запустило довготривалий процес, внаслідок якого в наступні десятиліття німецька перестала бути ключовою мовою науки. У частині Європи з трьох мов залишилися дві. Відповіддю німців було посилення відданості до рідної мови. Багатомовна система почала ламатися, але остаточно зруйнували її американці.
У шаленій германофобії, яка охопила США після вступу країни у війну в квітні 1917 року, німецька опинилася поза законом. Айова, Огайо, Небраска та інші штати відкинули мову, яка була другою за популярністю після англійської (наслідок масової імміграції з Центральної Європи). Після закінчення війни масштаби заборони всього німецького лише росли. До 1923 року більше половини штатів країни обмежили вживання німецької мови у громадських місцях, телеграфом та телефоном і в освіті дітей.
Того року Верховний суд скасував ці закони у справі “Меєр проти Небраски”, який став прецедентом — однак шкода уже була завдана. Вивчення іноземних мов значно скоротилося, навіть французької та німецької, і ціле покоління американців включно із майбутніми науковцями виросло, майже не вивчаючи інші мови. У середині 20-х років, коли німецькі й австрійські фізики публікували нові досягнення квантової механіки, американські науковці могли їх прочитати лише завдяки тому, що деякі з них ще досі подорожували через Атлантичний океан для навчання в аспірантурі у Веймарській Німеччині і були зобов’язані вивчати мову.
Незабаром Атлантику стали перетинати у протилежному напрямі — уже німецькі вчені. У 1933 році Адольф Гітлер прискорено звільнив усіх професорів “неарійського походження” і лівих політичних поглядів, спустошивши цим німецьку науку. Перед тими єврейськими науковцями, котрим вдалося емігрувати в 30-х роках, постали численні виклики. У Корнелія Ланцоша, колишнього помічника Альберта Ейнштейна, були проблеми з публікаціями англійською як через його тему, так і через “погане володіння мовою”, хоч він і “піддавав текст ретельній вичитці добрих друзів”. Навіть Ейнштейн покладався на перекладачів і колег.
Тим часом, німецький фізик Джеймс Франк переїхав до Чикаго і зрештою зумів адаптуватися до англійської мови, а Макс Борн поселився в Единбурзі і використовував набуті в молодості знання англійської. Багато хто з цих людей згадував труднощі оволодіння новою мовою, як це сьогодні роблять у своїх автобіографіях нобелівські лауреати з Японії, зазначаючи важливість перших публікацій англійською для поширення своїх наукових знахідок і встановлення репутації поза батьківщиною. Але ми забігли наперед — в 30-х роках Гітлер також скасував більшість віз для іноземних студентів. Обмеження доступу до німецьких університетів означало подальше скорочення глобального вживання німецької мови, що завершило початий Великою війною процес.
Після Другої світової війни ця історія стає все більш демографічною та геополітичною. На відміну від багатомовного підходу у величезній Британській імперії в 19-му столітті, від науковців із зростаючої Американської імперії в 20-му столітті не вимагали володіння іноземними мовами. Утім, радянські науковці та інженери, котрих ставало все більше після війни, виринули новим суперником США в науці. У 50-х та 60-х роках російська мова, якою публікувалося приблизно 25 відсотків світових наукових праць, стала другою за розповсюдженістю мовою науки, хоч і значно поступалася англійській з її 60 відсотками. Однак у 70-х роках пропорція російськомовних публікацій почала зменшуватися, оскільки світові науковці все частіше переходили на англійську.
Нездатність — чи небажання — американців учити з науковою метою російську, не кажучи вже про інші іноземні мови, поєдналася з поширенням американізованої наукової системи по той бік Атлантичного океану в англо- і неангломовних країнах, що стимулювало англіфікацію науки. Також зіграла свою роль готовність європейців, латиномериканців та інших прийняти цей новий одномовний режим. Бажаючи добитися цитувань провідних науковців, голландці, скандинави та іберійці перестали публікуватися французькою чи німецькою і перейшли на англійську. Парадоксально, що публікація іншими мовами, крім англійської, почала розглядатися як заклик до національної відособленості: французькою не писав ніхто, крім жителів франкомовних країн; аналогічно і щодо німецької.
На фоні розпалу Холодної війни публікування російською також розглядалося як чітка політична заява. У той же час, покоління науковців по всьому світу продовжували вивчати англійську, і цей їхній вибір не вважався глибоко політичним. До початку 80-х років англійська становила понад 80 відсотків світових публікацій у природничих науках. Зараз вона займає приблизно 99 відсотків.
То що? Можливо, прихильники ефективності праві, і одномовність корисніша для науки — у такому світлі можна інтерпретувати очевидні наукові успіхи за останній час. Але нам також слід усвідомлювати втрати. У 1869 році Дмитро Менделєєв ледь не позбувся визнання за винахід періодичної таблиці, бо опублікував її російською, а не німецькою. Сьогодні публікація роботи із швидко змінюваної наукової дисципліни будь-якою мовою, крім англійської — і будь-де, крім провідного журналу — призведе до того, що роботу проігнорують.
Французькі математики часто гордо публікуються французькою, коли формалізм дозволяє англомовним науковцям зрозуміти суть праці. У здебільшого експериментальних науках, з меншою кількістю рівнянь, це недосяжне задоволення. Як багато перспективних студентів залишаються поза науковою кар’єрою, бо їм складно вивчити англійську, хоча легко дається аналіз функцій багатьох змінних? Проблема стає серйознішою через те, що підручники, навіть для старших класів, все частіше випускаються лише англійською. Ринок просто не дає шансу книжкам з мікробіології чеською чи мовою суахілі. Одномовна наука має свою ціну.
Однак ця система уже встановилася і виглядає доволі стабільною. Складно що-небудь припускати про майбутнє наукових мов, коли сучасність цілком безпрецедентна. Схожої одномовної системи наукового спілкування ніколи не було раніше — не кажучи вже про таку мову, яка досягає кожного куточка земної кулі і стала рідною для стрімкого розвитку військової справи та економіки.
Утім, можна із впевненістю ствердити дві речі. По-перше, утримання одномовної системи на такому рівні вимагає значної енергії, величезних ресурсів на вивчення мови і переклади в неангломовних країнах. По-друге, якби англомовні країни завтра зникли з лиця землі, англійська все одно б залишилася важливою науковою мовою, просто через значну інерцію того, що вже створене. Ефект прив’язки, коли науковці опираються на минулі знання, може підтримувати як колишній багатомовний, так і теперішній одномовний режими.
Просто запитайте найближчого науковця. Він зрозуміє.
Джерело: Aeon
Автор: Майкл Д. Ґордін (Michael D Gordin)
Перекладач: Антон Процюк
