Where the Desert Meets the Sea: Чим цікава Намібія
Коли ти вже опинився на півдні Африки, не хочеться обмежувати поїздку одним готельним номером чи одним містом. Найвигіднішим варіантом поїхати «кудись ще» виявилася Намібія, а саме припортове містечко Волфіш-Бей.
Перше враження від Волфіш-Бей — аеропорт посеред пустелі розмірами з автовокзал Івано-Франківська. Аеропорт з понтовою назвою Walvis Bay International Airport обслуговує чотири рейси на день (два всередині Намібії, а два — з сусідньої Південної Африки), а багаж пасажирів міжнародного рейсу довозять на одній невеличкій «Тойоті».
У перший день ми не встигли зробити багато — але цього «небагато» вже було достатньо. По приїзду ми поїхали до найвищої в Намібії піскової дюни із незамислуватою назвою «Сьома дюна» (Dune 7). Відмовившись від сумнівної ідеї підніматися по ній пішки вверх, ми вирішили не скупитися і покататися по ній на квадроциклах — і це виявилося просто чудово.
Звичайно, перші 10 хвилин трохи страшно — чи то від нестачі досвіду керування квадроциклом, чи то від доброзичливих слів інструктора «People fall and get injured very easily». Але коли ти звикаєш до квадроцикла, з’являється відчуття свободи і швидкості разом з чудовими краєвидами пустелі — складно передати словами чи фотографіями. Ми заїхали на створений природою «оглядовий майданчик», звідки відкривається вид на пустелю і океан, і зробили приблизно мільйон фотографій.
Ввечері ми домовилися з водієм/гідом, з яким познайомилися в аеропорту, що він нас завтра цілий день повозить по району навколо Волфіш-Бей і сусіднього Свакопмунда — і покаже цікаві місця. Це задоволення обійшлося у 1500 намібійських доларів (3 тисячі гривень) на трьох — здається, дуже навіть пристойно.
Наступного дня виїхали о восьмій ранку — і відразу поїхали на місцеву набережну дивитися на фламінго і пеліканів. На фото це не дуже гарно видно (бо воно, як і всі інші тут, зроблене з телефона), але вживу виглядало набагато цікавіше (як і будь-що інше, звичайно). Тут їх багато, бо саме така болотиста і водяниста місцевість їм найкраще підходить.
Потім ми заїхали на соляну фабрику — загалом цей регіон є великим експортером солі (при цьому в супермаркетах продається сіль, вироблена в Південній Африці). Вхід туди заборонений без перепустки, але все одно було цікаво подивитися ззовні на величезні гори солі, які лежали на землі.
Після соляних копалень — на головну набережну (waterfront) Волфіш-Бей. Приємне місце, хоча якихось цікавих місць, крім магазинчиків для туристів і офісів місцевих туристичних компаній, там немає.
Далі ми виїхали з Волфіш-Бей і поїхали в сусідній Свакопмунд. Дорога є туристичною принадою сама по собі, особливо ті відтинки, де пустеля зустрічається з океаном, і тільки неширока автомобільна дорога їх розділяє.
Після нетривалого споглядання доместикованих верблюдів, які мирно жували травичку, ми поїхали на пристань, звідки відкривається чудовий вигляд на океан (і трохи на пустелю, яка до нього примикає).
Найбільш психологічно виснажливою була наступна зупинка — сувенірний ринок Свакопмунда, на якому кожен продавець навперебій намагався впарити свої сувеніри за трикратною ціною і буквально переслідував потенційну жертву. При цьому торгівці усім своїм виглядом показували, що вони готові торгуватися — і зачасту робити великі знижки. (Взагалі, однією з улюблених тут фраз є “You can talk to me”, що в локальному контексті означає “можемо поторгуватися”).
Відпочити від суперечок про знижки з продавцями ми пішли спочатку в місцевий музей (суміш історичного і геологічного), а потім — у галерею кристалів, яка є домівкою для найбільшого у світі публічно виставленого кластеру кварцевих кристалів (вперше в житті почув словосполучення «кластер кварцевих кристалів») і яка за сумісництвом торгує дешевими і не дуже прикрасами.
У Свакопмунді все дихає німецькою історією — від експонатів музею до пам’ятників у центрі міста. Це не дивно, якщо згадати, що Свакомпунд є чи не єдиним намібійським містом, яке було засноване німецькими колоністами з нуля, а не облаштоване на місцях розселення корінного населення.
Найцікавішою зупинкою на нашому маршруті був комплекс із майстернями шкіряного взуття і килимів. Задля просування своїх товарів керівництво цього підприємства дозволяє вільно заходити у майстерні, спостерігати за виробничим процесом (і, звичайно, робити фотографії!). Дуже цікаво спостерігати за зануреними в роботу працівниками, які вже звикли до уваги і тому не відволікаються на чергових туристів.
Закінчили день спостеріганням за антилопами біля поля для гольфу в дорогому районі Свакопмунда, який за інфраструктурою нічим не поступається Західній Європі. (Взагалі, в Намібії доволі велика income inequality — і деколи це проявляється буквально. Коли ми виїжджали з Волфіш-Бей, наш гід розповідав, що з одного боку дороги живуть бідняки в будинках по 200 тисяч [намібійських] доларів, а з іншого — «середній клас» у вдвічі дорожчих будинках).
На десерт поласували українським пивом, купленим у намібійському супермаркеті. (Насправді не поласували, бо смакові властивості Оболонь Бірмікс все-таки доволі сумнівні. Але все одно було приємно побачити українську мову в Намібії).
Оскільки в районі Волфіш-Бей всі цікаві місця закінчилися, в останній день ми поїхали до Кейп-Крос. Це мис, де у 1484 році португальський мореплавець Діогу Кан встановив кам’яний хрест на знак того, що він першим із європейців відкрив у Південно-Західну Африку.
Але такі факти цікаві в основному лише фанатам історії — а найбільш відомий Кейп-Крос тим, що там міститься одна з найбільших у світі колоній морських котиків. Видовище і справді неймовірне — десятки тисяч морських котиків, які лежать на кожному кроці і заповнюють собою узбережжя. (Специфічний різкий запах і ціле різноманіття звуків, які видають морські котики, є невід’ємним доповненням).
150 кілометрів назад — і подорож закінчується там де й почалася — у маленькому, але затишному Walvis Bay International Airport. Цього разу вдалося зробити фото «Тойоти» з багажем!
