Aeon: Перед Громадянською війною майбутнє рабства в США виглядало безхмарним
Традиційний погляд на історію США говорить, що рабовласницька система була соціально і економічно приречена, тому Громадянська війна стала очевидним і передбачуваним завершенням рабства. Однак найновіші дослідження показують, що у 1850-их роках рабовласники Півдня були переконані у непохитності свого укладу на багато десятиліть вперед — і підкріплювали свою точку зору солідними економічними аргументами. Про це розповідає американський історик Метью Карп у своїй статті для видання Aeon, переклад якої підготував Телеграм-канал The Old York Times.
Рабовласники Півдня, як і більшість американців до і після того, кохалися в майбутньому. У десятиліття перед Громадянською війною, коли Сполучені Штати стали континентальною імперією, і увійшли у вік залізниці та парового двигуна, інтелектуали з усієї країни красномовно описували перспективи майбутньої величі Америки. Мало хто робив це так захоплено, як плантатори Півдня. “Всі інші держави та люди”, говорив колишній президент Джон Тайлер у 1850 році, будуть приречені на те, щоб бути “не більше, ніж залежними територіями нашої могутньої Республіки”.
Дивлячись із 1857 на “рік 2000”, інший південний автор змальовував майбутні кордони США: “представник маловідомого зараз і віддаленого півострова Аляска”, передбачав він, “сидітиме поруч із елегантним мешканцем півострова Флорида. Конфедерація із 500 мільйонів громадян буде складати закони для послушного світу!” Сьогодні це виглядає дещо драматичним способом опису робочої зустрічі сенаторів Лізи Мурковскі та Марко Рубіо. Але у 1850-их жителі Півдня були переконані в тому, що потужність США буде непохитною.
І для довоєнних південних авторів майбутнє Сполучених Штатів виглядало як очевидно імперським, так і явно рабовласницьким. Їхня перспектива була перспективою, в якій рабство продовжуватиме процвітати. Кількість чорношкірих рабів мала б вирости до 10,6 мільйонів до 1910 року, за підрахунками журналіста (згодом — керівника перепису населення США) з Нового Орлеану Джеймса Ді Бі Де Боу. Дещо пізніше політик із Алабами оцінив кількість афро-американців у неволі в 31 мільйон до 1920 року. У 1856 році ричмондський Southern Literary Messenger випустив статтю із дослідженням “стану рабства у 1950 році”, в якому зробив найбільш грандіозне передбачення з усіх. За версією журналу, розміри рабського населення у США мали “сягнути 100 000 000 протягом наступного століття”.
Який висновок ми можемо зробити сьогодні із цих лячних оцінок? Ще нещодавно історики посміялися би з ідеї, що рабство могло би мати серйозне майбутнє після середини 19-го століття. “Звичайно ж, рабовласницькі суспільства — і Південь США не є винятком — були приречені”, переконував великий історик Ерик Гобсбаум у праці “Епоха капіталу” (1975). Швидка індустріалізація, розвиток демократії і поширення ліберальних буржуазних цінностей означали, що до 1850 року система рабської праці — “релікт варварства”, як називали її опоненти — зіткнулася із перспективою неминучого знищення.
Але сучасні вчені все менше переконані в тому, що рабству загрожувала природна чи невідклична смерть. Понад десятилітні недавні історичні дослідження показали гнучкість та динамічність рабовласницької системи середини 19-го століття. Британія скасувала рабство у 1833 році, Франція та інші великі європейські держави послідували цьому прикладу після 1848. Однак станом на 1860 рік обидва Американські континенти об’єднали під своїх дахом найбільше поневолених людей, створеної рабами продукції і отриманих завдяки залежній праці прибутків за всю історію. Принаймні у 1850-их роках розвиток індустріального капіталізму поки не витіснив рабовласницьку систему. Вона була ключовим компонентом цього капіталізму, використовуючи нові технології для створення небаченої кількості споживчих товарів на потреби швидкого розвитку міст і фабрик Західної Європи та Півночі США.
Економічна важливість рабства була цілком глобальним феноменом. Поряд із бавовною США, кубинські сигари і бразилійська кава також наповнювали процвітаючий міжнародний ринок у 1850-их роках. Тому не дивно, що державні діячі Півдня поширювали свої проекції майбутнього рабства далеко за межі кордонів США. У листі до свого друга Джефферсона Девіса Джеймс Гадсден, посол США в Мексиці, передбачив, що ріст рабства на Кубі буде “ядром його відновлення на інших [карибських] островах”. Газети Півдня і промови у Конгресі дзвеніли припущеннями, що до емансипованих Гаїті та Ямайки незабаром повернеться рабство — аби вони змогли виробляти споживчі товари з такою кількістю і ефективністю, як Куба і Бразилія. “Бажання білих людей”, стверджував у 1857 році Charleston Mercury, “повинні брати верх над абсурдними прагненнями свободи негрів”.
Деякі рабовласники були впевнені, що США мають завоювати Карибський басейн і відновити там рабство. А навіть ті, хто був проти територіальної експансії, все одно погоджувалися з тим, що Латинська Америка тримається на праці підневільних чорношкірих. Коли економіст із Вірджинії Джордж Фредерік Холмс роз’яснював “необхідність негритянського рабства” в долині Амазонки, він не пропонував морське вторгнення в Бразилію. Віра Півдня у майбутнє рабства походила в першу чергу не з прагнення до завоювання, а із теорії розвитку.
“[Ц]укор, рис, тютюн, кава”, стверджував Джеймс Генрі Геммонд із Південної Кароліни у 1853 році, “не можуть вироблятися як предмети для широкої глобальної торгівлі інакше, ніж рабською працею”. Емансипація Британської і Французької Західних Індій спричинила занепад виробництва цукру, оскільки колишні раби покидали плантації, щоб розвивати свої власні невеличкі ферми. У відповідь ключові європейські держави завозили туди “кулі” з Азії і “учнів” з Африки і зазвичай укладали з ними контракти, які зв’язували їх фіксованими умовами праці. Плантатори зі США розглядали це як фактичний примус, який вони вважали економічною необхідністю в тропічному сільському господарстві. Нові азійські та африканські системи фіксованої праці, писав Джон Янґ Мейсон, посол США у Франції, “по суті, означали безумовне відновлення рабства”.
Інші глобальні тренди 1850-их років також підвищували впевненість рабовласників у майбутньому їхнього світопорядку. Зниження мит і поширення впевненості у вільній торгівлі дали поштовх розвитку міжнародної торгівлі виробленою рабами продукцією. Розвиток європейських імперій, від Французької Північної Африки до Голландської Південної Азії, вказували на глобальне майбутнє, у якому білі володарі будуть керувати небілими підданими і верховодити їхньою працею. І розвиток відверто расистської науки, який очолювали вчені від Единбурга до Бостона, наштовхував на припущення, що провідні світові мислителі були готові відмовитися від наївного егалітаризму Просвітництва. Як би вони не старалися, аболіціоністи не могли опиратися глобальній логіці расової ієрархії та примусової праці — ключовій комбінації, яка лежала в основі рабства у США.
“Непохитному функціонуванню законів торгівлі”, запевняв Mercury, “будуть марно опиратися нестабільні імпульси фальшивої благодійності”. Іншими словами, міцна економіка рабства — підтримана біологією, географією та кліматом — мала взяти верх над капризною політикою аболіціонізму.
Правда, вона цього не зробила. Вибори 1860 року привели до влади партію, віддану “остаточному знищенню” рабства, як наполягав Авраам Лінкольн у 1858 році. Перемога республіканців переконала лідерів Півдня вийти зі складу держави — вони вірили, що незалежній рабовласницькій республіці вдасться знайти своє місце на світовій арені. Звичайно, тут вони фатально помилялися. Чотири роки Громадянської війни перетворили найбагатше і найпотужніше рабовласницьке суспільство у світі в палаючу руїну, що назавжди поклало край майбутньому рабства.
Але варто пам’ятати, що такий поворот подій не був очевидним. Багато в чому 1850-ті роки були періодом, коли зірка майбутнього рабства сяяла яскравіше, ніж коли-небудь раніше. Ця зірка була знищена не втіленням законів історії — і тим більше не природною еволюцією ринку — а перемогою політичного руху, кривавою громадянською війною і соціальною революцією на Півдні США.
Джерело: Aeon
Автор: Метью Карп (Matthew Karp)
Перекладач: Антон Процюк для Телеграм-каналу The Old York Times.
Переклад статті публікується за умовами ліцензії Creative Commons Attribution No-Derivatives.
